Переосмисла нецензурщину

4 курс почався з .... матюків. Нецензурщина, яка так не личить мені, бо я ж леді, переслідує.
Кажуть - такі часи, як не матюкатись.

Але Іванові Драчу дякую, такі рими знаходити і так метафоризувати - талант: ти з кончі (з Кончі Заспи),
 «...Завжди діставалася дула

Народу за всіх перемін,

Та може зламає Юля

Традицію – в ніс їй хрін...».

Ще він актуально писав (збірка з цими публіцистичними вихрами вийшла 2005 року) :

«...Газуйте, панство, газуйте,

Убийте десятки чеченців,

І сотні своїх беззахисних

Своїх вистачить алкоголіків,

А чеченці паруються як кролики.

Газуйте вперед, господа,

Аби велика Росія

Залишалась великою.»

Учора - нове захоплення: сільська аналітика від Свирида Опанасовича.

ТАК доповнювати публіцистичний суржик міцним слівцем не вдавалося навіть Драчу:

"Основсним ньюсмейкером у нас вже давно виступає отой підар із Москвороссії на ймення Блядімір Блядімірович Хуйло. Етот ублюдок коли шось і пиздане, то не тільки прості, но і образовані люди понять не можуть, шо оно імело в виду. Дід подсказує - кагда пиздить Хуйло, його сразу нада ділить на 48, а получений результат потом понімать обратно пропорціонально сказаному. І лише тагда можно уловить суть і то в самом дальнєм прібліженії".

або:

"Московські журналізди, однако, превратили монгольський візит Хуйла в епохальне собитіє, і вже назвали новий внєшнєполітичний курс Кремля "Ліцом к Востоку". Гражданє, - каже дід - какоє такоє ліцо? Всі в світі знають, шо в Хуйла така анатомія необична, шо як би він до кого не повернувся, віздє в нього срака".


Переосмслюю місце брутальинх словечок в публіцистиці і завершую словами дідуся Свирида:

"А также слєдім, шоб віздє парядок був, нахуй! А не те, шо січас."

Рецензія на збірку Івана Драча «Противні строфи»

Якось Іван Федорович про своє призначення сказав: «Я прийшов знайти, а не шукати». Проте творчий доробок літератора свідчить про інше – майже кожен новий десяток років праці на літературній ниві, а разом з тим і кожна нова збірка втілює різні, іноді полярні течії, погляди на дійсність. Від авангардистського «Соняшника», далі – неореалізм,  соцреалістична «Корінь і крона»,

Крайня ж збірка поета (бо, сподіваюся і чекаю, будуть ще, ця не остання) постійно балансує на тонкій межі іронії та сарказму. Вона побачила світ 2005 року і майже одразу отримала неоднозначні відгуки читачів. Одні захоплюються римами на брутальні слова чи, сказати словами Драча, матюки, інші вважають це засміченням поезії, нівелюванням елітарного мистецтва.

Як на мене, збірка – не зразок літературний. Це авангардистське нашарування публіцистики, політики, журналістики втілене у віршованій формі. Не молодий вже Драч не може писати романтичні балади «про мою дівчину», «цибулю», створювати світлі образи неологізмами: бабусенція, бабусонце, бабулинонька...

Автор реагує на перепетії часу, вірші останньої збірки колючі й кусючі, іронічні й саркастичні, сварливі до нестримної люті:

«...Завжди діставалася дула

Народу за всіх перемін,

Та може зламає Юля

Традицію – в ніс їй хрін...»

Для мене подібне використання лексем та тропів є більш ніж прийнятним, бо повторюсь, не вважаю останню збірку Драча літературою у класичному розумінні. Це віршована критика, виконання завдання журналістики – гавкати на караван, що йде повз, але за допомогою римованого рядка.

Про «Противні строфи» Іван Федорович говорить так: «Щось тебе припекло і ти висловлюєшся в поезії; може, і не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоційною напругою. Писалося — і згодом усе воно викинулося і непотрібне воно все… Ловіння вітру…». А і справді, здається, така література, що реагує на кризи часу, через десяток років може втратити актуальність, усе ж змінюється. І буде збірка припадати пилякою на полицях, поки раз у три роки, захоплений пошуками істини у «кумівсько-сестринських» постановах Верховної ради чи Кабміну молодий журналіст візьме її щоб розібратись хто ж кому був «кумом-сватом». Але ні, Драч писав, ніби дивився у майбутнє. А може то історія повторюється:

«...Газуйте, панство, газуйте,

Убийте десятки чеченців,

І сотні своїх беззахисних

Своїх вистачить алкоголіків,

А чеченці паруються як кролики.

Газуйте вперед, господа,

Аби велика Росія

Залишалась великою.»

Поет не протиставляє себе соціуму, зовнішнім реаліям буття й не стає в повсякчасну опозицію до цього зрадливого, облудливого світу, бо цей світ його — рідний, український, хоча й лицедійний, подеколи й потворний, але аж ніяк не відчужений від поетових уболівань за його долю. Як же нам, початківцям-журналістам знайти межу між жорсткою опозицією до влади і кризових явищ сучасної України, як того вимагає друга найдавніша, і зберегти віру в українську націю, благополуччя, як просить власний патріотизм?