Рецензія на збірку Івана Драча «Противні строфи»

Якось Іван Федорович про своє призначення сказав: «Я прийшов знайти, а не шукати». Проте творчий доробок літератора свідчить про інше – майже кожен новий десяток років праці на літературній ниві, а разом з тим і кожна нова збірка втілює різні, іноді полярні течії, погляди на дійсність. Від авангардистського «Соняшника», далі – неореалізм,  соцреалістична «Корінь і крона»,

Крайня ж збірка поета (бо, сподіваюся і чекаю, будуть ще, ця не остання) постійно балансує на тонкій межі іронії та сарказму. Вона побачила світ 2005 року і майже одразу отримала неоднозначні відгуки читачів. Одні захоплюються римами на брутальні слова чи, сказати словами Драча, матюки, інші вважають це засміченням поезії, нівелюванням елітарного мистецтва.

Як на мене, збірка – не зразок літературний. Це авангардистське нашарування публіцистики, політики, журналістики втілене у віршованій формі. Не молодий вже Драч не може писати романтичні балади «про мою дівчину», «цибулю», створювати світлі образи неологізмами: бабусенція, бабусонце, бабулинонька...

Автор реагує на перепетії часу, вірші останньої збірки колючі й кусючі, іронічні й саркастичні, сварливі до нестримної люті:

«...Завжди діставалася дула

Народу за всіх перемін,

Та може зламає Юля

Традицію – в ніс їй хрін...»

Для мене подібне використання лексем та тропів є більш ніж прийнятним, бо повторюсь, не вважаю останню збірку Драча літературою у класичному розумінні. Це віршована критика, виконання завдання журналістики – гавкати на караван, що йде повз, але за допомогою римованого рядка.

Про «Противні строфи» Іван Федорович говорить так: «Щось тебе припекло і ти висловлюєшся в поезії; може, і не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоційною напругою. Писалося — і згодом усе воно викинулося і непотрібне воно все… Ловіння вітру…». А і справді, здається, така література, що реагує на кризи часу, через десяток років може втратити актуальність, усе ж змінюється. І буде збірка припадати пилякою на полицях, поки раз у три роки, захоплений пошуками істини у «кумівсько-сестринських» постановах Верховної ради чи Кабміну молодий журналіст візьме її щоб розібратись хто ж кому був «кумом-сватом». Але ні, Драч писав, ніби дивився у майбутнє. А може то історія повторюється:

«...Газуйте, панство, газуйте,

Убийте десятки чеченців,

І сотні своїх беззахисних

Своїх вистачить алкоголіків,

А чеченці паруються як кролики.

Газуйте вперед, господа,

Аби велика Росія

Залишалась великою.»

Поет не протиставляє себе соціуму, зовнішнім реаліям буття й не стає в повсякчасну опозицію до цього зрадливого, облудливого світу, бо цей світ його — рідний, український, хоча й лицедійний, подеколи й потворний, але аж ніяк не відчужений від поетових уболівань за його долю. Як же нам, початківцям-журналістам знайти межу між жорсткою опозицією до влади і кризових явищ сучасної України, як того вимагає друга найдавніша, і зберегти віру в українську націю, благополуччя, як просить власний патріотизм?